Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

– Ні, – сказала моя мама.

– Розказати?

– Та розкажіть, прошу.

Брат Інокентій

– Мене, – сказав чоловік, – Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.

Марина

– Приходжу, – каже мені Ганя, – я до Подоляків на подвір’я, а там – Інокентій лежить, весь блідий, аж синій. Губи почорніли, – каже, – щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди вомітує.[17] Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує!

І все в балію вертає. І все матюками покриває.

А Марина:

– Ви, – каже, – Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, – каже, – прорветься та й посвітліє.

А Інокентій як закричить:

– Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! – і вертає все, вертає, раз за разом.

Ганя мені каже:

– Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік – і по грудях цибає. А потім як плигне, як скочить йому на груди, так щось і захрумтить. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: «Ой, людоньки, що коїться». А дні через три, – каже мені Ганя, – бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: «А горб куди діли?» – «А в землю втоптали», – чуєте? І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.

Панотець

– І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Почали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: «То все до чоловіка, він у мене спини рихтує». Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, п’ятами в землю увімне, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверо там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить на ніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-тою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.

Проща

– Буває так, що панотець не раз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через усе село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. «Лягай, – каже, – тутво, на мішки», – а сам з’їсть блекоти і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як із хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: «Клас-с-с!» І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.

Блекота

– А що ж ви? – спиталася мама. – Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде наступного разу самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться.

– А я, – сказав чоловік з аличею, – потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий іще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гулящий.

Гуляка

– А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я – що? Завжди такий був, як зараз. В окулярах…

– Але ж ви без окулярів, – зауважив я.

– …низенький…

– Але ви досить високий, – сказала моя мама. – Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий!

– …і постійно в носі щось наколупував. Коли вступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечистих, мужніх. Став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене щось там стало наростати. З’явилися біцепси, трицепси повилазили, дельтоподібний м’яз оформився. Я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але тільки в мене виріс біцепс, я мовби прозрів і побачив, що дівчата більше вішалися